Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

момент я був у найвищій цяті мого життя і мені здалося, що у мене – відповіді на всі запитання, які мене коли-небудь непокоїли. У цей момент я зрозумів, що всі мої родичі – ніяк не бідні та нещасні, вони багаті тим, що можуть перебувати в цьому місті, місті світла, істинно так, місті внутрішнього сяйва, що розганяє темні хмари жалю. І всі ті жебраки, каліки, всі ті скручені життям злидні, якими кишіло старе Касі, всі вони були багачами, бо знали, що все це – тільки на мить, а далі буде вільно і легко.

Подивившись на це такими очима, я відчув, як мить піднесла мене, мовби на гребені хвилі, й так само опустила на землю, і раптом усе знову стало таким, що його я бачив завжди. Я знову побачив болото, яке місили босими ногами чорнороби, які тягали дрова на багаття; попіл, що залишався від вогнищ; я побачив недопалені гірлянди квітів і грудну клітку, що залишилася після очисного вогню на згарищі. Я побачив, як недопалені рештки тіл вкидають у Ґанґу, в якій я так безтурботно купався сьогодні вранці. Побачив піт на тілах і блиск очей переляканих туристів, і мені знову стало лячно. Неспокій огорнув моє серце пеленою, наче зітканою з колючої, душної шерсті якоїсь нечестивої звірини. І я враз дуже різко, дуже гірко відчув себе – вкритого облізлим клоччям, смердючого, худого, якому – йти і боротися за життя. І в той момент геть протилежна хвиля, хвиля відчаю, наздогнала мене. Все раптом здалося мені безвихідним. Я збагнув, що я насправді пійманий, пійманий наче у консервну бляшанку, і змушений діяти за законами цього світу. Я особливо гостро відчув, що я – брудна тварина, від якої тхне сечею та лайном, і для якої немає різниці, де лежати – на чистих простирадлах чи на купі кісток зі шмашану. Мене настільки огорнула ця хвиля безвиході, що враз розхотілося йти куди-небудь далі – мені захотілося втекти. Забитися в якийсь куток, залізти в нору, в темний барліг і там проспати решту своїх днів, аби не стикатися з цим жахом, із відразливою, вкритою виразками, брудною усмішкою цього світу. Мене охопила паніка – тепер я розумів, що пійманий, пійманий у цьому місті. І що Нанді нічим не кращий за Мані, якщо привів мене в це місце, зустріч з яким не солодша, а точно гіркіша, в тисячу разів гіркіша за підступне зіштовхування з карниза на даху будинку.

Мені захотілося піти звідсіля і більше ніколи не повертатися на Манікарніку. Мені враз стало достатньо шмашану, достатньо вже цього нудотного паху паленої людської плоті. Мені більше не хотілося йти в Пурі, до океану. Все раптом утратило значення. Я зірвався на лапи, сам не знаючи, куди мені тепер податися. Я хотів, аби все повернулося назад, аби все стало, як раніше, коли я був просто псом, коли я міг просто лежати в затінку, гризти кістку, або, ще краще, лежати в хутрі маминих складок, серед її солодких бриж, кожна з яких могла заповнити мій рот, мене всього гарячою, густою радістю.

Лють охопила мене – на все, на все що відбувалося. Я нервово помахував хвостом, ледве стримуючись, щоб не загавкати.

Нанді, мовби відчуваючи мій внутрішній стан, дивився на мене своїми глибокими блакитними, аж чорними, вирлами, але тепер я не бачив у його погляді тої милості, тої любові, яка мене так зігріла сьогодні вранці. Я бачив, що цього мені тепер було замало. Погляд – що таке погляд? Коли попереду це життя, це болото. Перемішане з гниллю і попелом, з річковою тванню, куди кидають мерців.

– Ти кудись зібрався? – спитав мене Нанді.

– Так, – відповів я гостро. – З мене досить. Я хочу піти звідси.

– Ну, гаразд, – відповів Нанді й важко труснувши ногами, почав підійматися. – Я пройдуся з тобою теж, якщо ти не проти.

Я промовчав. Моє серце боліло.

Не дивлячись більше на поховальні вогні, я рішуче пішов крізь натовп, протискаючись поміж людей. Хтось наступав мені на лапи, хтось штовхав мене та відтручував, та я не зважав – мені терміново потрібно було відійти якомога далі від цього місця.

– Джеррі, стривай, – гукнув мені Нанді, який ледве встигав за мною.

– Я не можу більше тут бути, вибач, – гукнув я йому, не озираючись.

Врешті я видерся з натовпу на ґгат, і вільно подріботів старими плитами вперед. Туди, де більше свіжого повітря. Але навіть тут повітря тхнуло паленим. У мене тьмарилося в голові й не полишало відчуття, що я пійманий містом, і воно мене тепер не відпустить, допоки я сам не опинюся на одному з таких вогнищ.

Роздратований, я вибіг на один із виступів, щось на взір баштової площадки понад Ґанґою, аби розвіяти свій настрій. Сонце стояло високо, шкварило не гірше, ніж у нас вдома, і мене тягло до води, але якась природна гидливість не могла мене змусити тепер зануритись у води, в яких, як я вже знав, плавали тіла покійників. Я опустив морду до землі, вдаючи, що не зауважую, як важко, чвалаючи під палючим сонцем, мене наздоганяє Нанді.

Мій погляд мимоволі опустився нижче, до води, що хлюпала по сходинах ґгату, і там, поміж човнів, я побачив двох своїх родичів, місцевих кудланів, які схилили морди над тілом одного з покійників і щось там собі жвакають. «Вони його просто обнюхують. Вони не настільки…» – почав я заспокоювати себе, але побачив, що пси відривають шматки мертв’ятини від розпухлого тіла й жують її та ковтають.

Цього було забагато. Цього міста було забагато.

– Я хочу додому, – сказав я Нанді, повертаючись від води і не дивлячись у його бік.

Я нічого не сказав йому про побачене. Я намагався забути, викинути з пам’яті страшні картини своїх братів за їжею. Я не хотів бути одним із них. Я не хотів стати покритим паршею варанаським псом, якого життя змусить гризти ногу покійника. Все. Я повертаюсь. Я хочу додому.

Я почав підійматися сходами вгору, геть від Ґанґи.

– Ти куди, Джеррі? – гукнув мені в спину Нанді.

– Додому, – відказав я. – Дякую тобі за товариство, але з мене всього цього досить. Все, тримайся. Салам алейкум,[54] як кажуть у мене на батьківшині.

– Алейкум ассалам варахмату-Ллахі вабаракятух,[55] – відповів Нанді, і я здивовано озирнувся. – У нас тут достатньо мусульман, коли що, – відповів він мені на мій погляд, і я знову відчув у його словах легке кепкування наді мною.

Нависла